Світлана Патра живе в селі Волошинівка поблизу Баришівки на Київщині. Дівчина з дитинства прикута до візка, однак веде активніше життя, ніж декотрі її здорові однолітки.
Пише вірші та прозу у стилі фентезі, грає на гітарі (вірші та прозу пише з 1997 року, пісні – з 2004), регулярно перемагає на творчих конкурсах і добре розуміється на інтернет-технологіях. Має свою життєву позицію та сильний характер. 2013 року закінчила Університет «Україна» за фахом «видавнича справа та редагування», отримала диплом з відзнакою. Працює на посаді журналіста-фрілансера в Імідж-центрі Університету «Україна». Із 1996 року – учасниця обласного та всеукраїнського фестивалю творчості дітей та молоді з інвалідністю «Повір у себе». Брала участь і перемагала у багатьох інших фестивалях, зокрема, «Сяйво надій», «Поетичний рушник» та ін.
Із 1996 року Ви − учасниця обласного та всеукраїнського фестивалю творчості дітей та молоді з інвалідністю «Повір у себе». Вашій участі у цьому фестивалі сприяла віра у себе?
Думаю, що так. Коли я брала участь в обласних фестивалях (починаючи з 1996 року) і районних святах для дітей з інвалідністю, то почувалася дуже впевнено. Впевнено відповідала на запитання імпровізованих вікторин, впевнено брала в руки мікрофон і співала так, наче робила це все своє життя. А мама була дуже здивована. Мені ж на той момент було лише 13−14 років, на сцену я вийшла вперше. Я не знаю, звідки у мене була та впевненість. Знаю лише, що без допомоги батьків я не мала б і найменшої частини того, що маю зараз. Я ніколи не почувалася в родині зайвою, нелюбою чи непотрібною. Усі сприймали мене як повноцінну людину. І все це йшло, найголовніше, від мами. Вона, щойно дізнавшись, що я, не встигнувши народитись, отримала тяжку інвалідність на все життя, вирішила бути зі мною, незважаючи ні на які невтішні прогнози з боку лікарів та певне нерозуміння оточуючих на ту хвилину...
Протягом усього мого життя мама – найперший порадник, слухач моїх пісень, читач і редактор моїх творів. Завдяки турботі мами, я маю оптимістичний погляд на життя і це з дитинства притягує до мене хороших людей. Мама, на мою думку, дуже важлива людина в житті кожного. Своєю любов’ю до дитини вона ніби подає сигнал світові: «Дивися, це – Людина!» Я не просто так це говорю. Не раз помічала випадки (в реальному житті чи з публікацій у ЗМІ), коли дитина, яку не любили батьки (а особливо – мама), до якої була байдужа ледь не вся її родина, яка взагалі не мала люблячих родичів, у дорослому віці виявлялася певною мірою байдужою решті світу. Своїм ставленням до дитини батьки програмують її подальшу долю.
Окрім фестивалю «Повір у себе», я брала участь у ще кількох мистецьких фестивалях, найяскравіші з яких – це «Сяйво надій» та «Університетське літо», що проводяться в Університеті «Україна». «Сяйво надій» подарував мені багато приємних спогадів і хороших знайомств, а «Університетське літо», як на мене, фестиваль інклюзивний, оскільки я та інші конкурсанти з особливими потребами брали участь у ньому нарівні з учасниками, що не мають інвалідності.
Що надихає Вас на написання віршів?
Все що завгодно. Це може бути і хороша книга, пісня чи фільм, і хвилююча подія у моєму житті чи у світі, і просто весняне сонце, що простягає свої руки-промені до змерзлої Землі, до змерзлої душі. Навіть така прозаїчна справа, як підготовка до сесій в університеті чи вивчення нового матеріалу у школі, могла мене надихнути. Моя шкільна вчителька з літератури одного разу попросила мене в рамках домашнього завдання написати три байки – ми тоді вивчали байки та види комічного: гумор, сатира і сарказм. І я на всі три види написала по байці. А вже в Університеті «Україна» я, вивчаючи літературу Відродження, написала кілька сонетів. Взагалі, в університеті я ближче познайомилася з літературою – і українською, і зарубіжною. Професія редактора вимагає певної начитаності, а читати я і без того люблю. Тож прочитані під час навчання книги не просто змінювали мій світогляд, а і надихали на нові ідеї віршів чи прози. І не лише під час навчання. Це і «Володар перснів» Дж.Р.Р. Толкіна, і твори Лесі Українки, Тараса Шевченка, Олеся Бердника, Дари Корній, Рея Бредбері, Урсули Ле Гуінн – усіх просто не перелічити. Загалом, я дуже люблю фентезі і фантастику якраз за те, що ці жанри дозволяють сказати про щось дуже важливе не прямо, а іншими словами. А от що хотів сказати автор – це вже читач хай вирішує для себе. І сприймає книгу або як цікаву казочку для дорослих, або – як твір, сповнений філософії, що або спонукає до дії, або ж – допомагає прийняти і сприйняти те, на що людина вплинути не може, хоч як би вона цього не хотіла.
«Володар перснів», мені здається, − це історія про те, як маленька істота часом може змінити великий світ. Якщо зрозуміє, що іншого шляху у неї просто немає. Або твори Олеся Бердника. У них стільки оптимізму, що це просто вражає. Навіть якщо персонажі дивляться в очі смерті – від того ці твори не стають менш оптимістичними. І це вражає! А вірші Т.Г. Шевченка і Лесі Українки, на мою думку, − це джерела натхнення як на творчість, так і на життя. Нещодавно я бачила телепрограму, метою якої був збір коштів для дитини, коштів на лікування. Дівчинка пересувається на візку і в ефірі програми вона читала вірш Лесі Українки «Contra spem spero». У цьому епізоді мені вбачається прояв сили літератури – коли рядки, написані десятки, а то і сотні років тому, стають рятівною соломинкою для тих, кого доля зробила, на перший погляд, слабшим. Особливо – коли автору доводилося долати схожі з читачем проблеми.
На мою думку, література посідає дуже важливе місце в житті людини. Навіть якщо читачу книга не сподобалася, навіть, якщо персонажі та світ, у якому відбувається сюжет, здаються читачеві неприйнятними, огидними, то це теж важливий досвід. Знати, що тобі подобається, як ти хочеш жити – це важливо. Але не менш важливо знати, як ти жити не хочеш.
Коли найкраще пишеться?
Коли є натхнення, тоді й найліпше. Багато віршів написано вночі, коли всі спали і ніхто мене не відволікав. Коли я відчуваю, що може народитися новий вірш чи проза, то намагаюсь, поки пишу, не відволікатися на буденні речі.
Ідею видати власну книгу віршів та прози «виношували» довго, чи це було спонтанне рішення?
Була і спонтанність, і «виношування». Переконана, що немає письменника, який би не хотів видати свою книгу.
Коли чекати на наступну збірку?
На жаль, поки що не можу дати відповіді. Думаю, коли я створю достатньо нових віршів (або прози), щоб обрати дійсно найліпше, я почну робити певні кроки в цьому напрямку. Але я періодично друкуюся в різноманітних виданнях та спільних збірках віршів і прози. Мої вірші можна знайти у книгах, які видає «Народна академія творчості інвалідів» – організація, що займається творчою реабілітацією людей з інвалідністю. Мої вірші друкувалися в періодичних виданнях, зокрема журналі «Мистецькі грані». А також я друкувалася і в Університеті «Україна»: у першому номері альманаху літературної студії «Горлиця». В Університеті «Україна» щорічно проводиться Всеукраїнська наукова конференція «Молодь: освіта, наука, духовність», а збірка тез цієї конференції останні кілька років починається моїми віршами. Із останніх моїх публікацій – кілька віршів у літературно-мистецькому альманасі «Українська хвиля», який випускається однойменною громадською організацією, що базується у місті Глухові (Сумська обл.)
Вагалися із вибором професії?
Не довго. Я обирала між професією перекладача і журналіста. Проте, для успішного опанування професії перекладача потрібні ґрунтовні знання, які тяжко отримати у звичайній сільській школі. А братися за завідомо неуспішні справи я, чесно кажучи, не люблю. Я хочу бути впевненою, що матиму шанс на хороший результат. Так, можливо, це певною мірою перфекціонізм, але, на мою думку, без здорового прагнення до успіху людині, тим паче, з інвалідністю, тяжко жити у цьому складному світі.
Я впевнено почуваюся в гуманітарних науках, люблю читати хороші книги, а також – пишу з п’ятнадцяти років. Саме це і вплинуло на вибір професії.
А чому обрали Університет «Україна»?
Насамперед тому, що він спеціалізується на навчанні людей з інвалідністю. Мені багато розповідали про Університет «Україна» і я, порадившись із батьками, все ж вирішила вступити саме туди. І не розчарувалася: в університеті я зустріла багато хороших людей – як викладачів, так і однокурсників. І я щиро вдячна всім людям, що зустрілися мені в Університеті «Україна». Це, насамперед, наші викладачі – Василь Васильович Губарець, Ніна Іванівна Головченко, Валерій Миколайович Лисенко, Олександр Кіндратович Глушко.
Ви вважаєте себе особливою? Якщо так, то у чому?
Я б не сказала, що я дуже вже особлива. У кожної людини є свої риси характеру чи зовнішності, що виокремлюють її серед інших. І вони не завжди залежать від здоров’я. Я не можу ходити, і це суттєва особливість мого здоров’я, що, ніде правди діти, суттєво впливає на моє життя. Просто я не звикла зосереджувати увагу – свою і оточуючих – на стані мого здоров’я. Ще одна «особливість», напевне, – мої смаки. Про літературні я вже говорила, та, окрім книг, я ще дуже люблю музику. І тут критерії такі ж, як і в літературі: щоб була оригінальною і наштовхувала на роздуми, або ж допомагала відпочити, надихала. Те, що зараз називають поп-музикою, найменше відповідає зазначеним мною критеріям. Серед поп-виконавців мені подобається дуже мало артистів. І то – скоріше окремі пісні. А згадати хочеться Руслану. Її музика завжди була оригінальною і мелодійною. Можливо, їй не завжди щастило з образами чи репертуаром (текстами), але її музика дуже енергійна. Байдуже – чи романтичні балади, чи запальні осучаснені коломийки. І це мені подобається. А найбільше я люблю рок, фолк, інструментальну музику (від класики до лаундж). У рок-музиці, зокрема, мені подобаються і мелодія, і тексти – філософські, влучні. Слухаєш – і відчуваєш, що написано про тебе і твій час, твої проблеми. Хоча від створення пісні часом минає чи не 30 років. Рок не старіє. Я вважаю, що гурти «Океан Ельзи», «Плач Єремії», «Тінь сонця», «Машина времени», «Мельница», «Scorpions», «Nigtwish» і багато інших як українських, так і закордонних гуртів, будуть слухати не одне покоління меломанів.
Що для Вас жіноче щастя? Ви щаслива?
Напевне, я не скажу нічого нового. Як і для кожної жінки, дівчини – щаслива родина, здорові діти, хороший і люблячий чоловік поруч. Я дуже люблю дітей і вважаю, що до питання появи та виховання дитини потрібно підходити з великою відповідальністю.
Загалом, я щаслива. Кохання свого життя чи, як то кажуть, «принца на білому коні», я поки що не зустріла. Залишила це на розсуд вищих сил – коли прийде доля, тоді і прийде.
А щоб Ви змінили у своєму житті?
Навіть і не знаю, якщо чесно. Можливо – спробувала б оселитися ближче до Києва. Усе ж моє активне життя пов’язано зі столицею і, ніде правди діти, транспорт – найсуттєвіша стаття видатків моєї родини. А так – я ні про що не шкодую. Щодо минулого у мене погляди такі ж, як і щодо інвалідності, – я не зосереджую свою увагу на ньому. Якщо я бачу, що щось варто змінити чи виправити, то я це роблю. Якщо ж можливості такої немає – просто іду далі.
Маєте рецепт гарного настрою?
Уникати усього поганого, негативних емоцій. По можливості. Так, я вже три роки не дивлюся телевізор, і на мене не ллється широкою рікою весь той бруд, від якого страждають телеглядачі. І мені, чесно кажучи, дуже шкода, що Інтернет менш поширений у віддалених куточках України, ніж телебачення, і люди не мають альтернативи. Хоча вона є й окрім інтернету, це власні хобі: книги, рукоділля, домашні улюбленці тощо. Я люблю читати, слухати музику, дивитися фільми улюблених жанрів. І це додає мені настрою.
Домашні улюбленці – котики – є ще одним рецептом мого гарного настрою. Вони дуже мене люблять і віддають мені всю енергію – я це відчуваю, коли беру їх на руки чи просто гладжу. Їхня любов не показна, вони не виявляють бурхливих емоцій, на відміну від собак. Але якщо кіт знайшов собі хазяїна (не хазяїн кота, а саме кіт!), то це – на все життя. А ще – коти все роблять із задоволенням! Весело граються, солодко сплять. Коли я дивлюся, наприклад, на свою Анфіску, то розумію – людям таки є чому повчитися у братів наших менших.
Я не можу Вас не запитати про головну подію нашої держави – Євромайдан. Чи вважаєте дії Майдану та й самий Майдан правильним?
Сам Майдан, на мою думку, є наслідком системних порушень і протиправних дій, яких припускалася наша колишня влада. Наші можновладці дозволяли собі обманювати народ – тих, хто цю владу обирав. І вулкан всенародного невдоволення вибухнув. Люди мають право висловити своє невдоволення, якщо влада допускає не просто помилки, а злочини проти прав людини і людяності взагалі. Я спостерігала за Майданом в Інтернеті, тож не можу на всі 100 % судити про правильність тих чи інших дій. Якщо громадські активісти (Руслана, С. Вакарчук та ін.) робили, на мою думку, все від них залежне, то дії політиків мені не завжди були зрозумілі. Хоча, я наголошую на тому, що судити про щось, на мою думку, може лише той, хто бачив щось на власні очі, а не через монітор комп’ютера чи екран телевізора.
Хто, на Вашу думку, винний у смертях бійців «Небесної сотні»?
Насамперед, колишня влада на чолі з Януковичем. Вони не захотіли побачити очевидного – що народ не хоче їхньої присутності у політиці та житті України, і поставили свої інтереси вище за цінність людського життя.
Що б Ви побажали українцям?
Мудрості. Мудрості, щоб відрізнити друга від ворога, навчитися не повторювати старих помилок. Я хочу сказати кожному українцеві – від простого робітника/селянина до політика чи журналіста: немає нічого ціннішого за життя і свободу. Ніякі повноваження і гроші не варті таких простих речей: чистого неба над головою, щирої посмішки на обличчі малюка, любові, що зігріває від народження і до останніх днів. І хай кожен це пам’ятає, розмірковуючи над тим, як розпорядитися долею – своєю чи чужою.
Олена МАЧУЛЬСЬКА,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»
студентський Медіа-центр Університету «Україна»
Комментариев нет:
Отправить комментарий