воскресенье, 29 декабря 2013 г.

ТРЕБА НАМАГАТИСЯ В УСЬОМУ ЗНАХОДИТИ ПОЗИТИВ

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України».
   Часом здається, якщо ти постійно стикаєшся з проблемами людей з особливими потребами,  маєш відповідну освіту, досвід і можеш професійно вирішувати багато питань, − трагедій у житті інвалідів стало менше. Однак час від часу переконуєшся, що гуманна місія Університету «Україна» ще не стала стилем життя нашої держави на всіх її рівнях. Драматичні життєві історії частини студентів цього унікального вузу переконують в цьому.

    Відкриту до світу людей оптимістку я побачила в особі студентки-заочниці кафедри видавничої справи та редагування університету «Україна» Світлани Патри. На заняттях дівчина вирізнялась оперативністю мислення – вона перша відповідала на проблемні та підсумкові запитання наприкінці лекції. Окрім того, під час аналізу художнього тексту дівчина акцентувала увагу на гуманістичних цінностях, поняттях добра, любові, порядності, співчуття. Вкотре у своєму житті я була вражена: дівчина у візочку, з деформованими формами тіла, весь час у супроводі мами і тата… А скільки від неї йде тепла та сонця!
- Світлано, розкажіть про свою родину…
- Мої батьки – Микола Ілліч і Тетяна Костянтинівна. Ми живемо в селі Волошинівка Баришівського району Київської області. Мама вже на пенсії (пішла на пільгову у п’ятдесят років), а тато – водій за професією, останнім часом безробітний, − весною теж має оформити пенсію. З нами також проживає бабуся, Раїса Силівна. У мене є ще старша сестра Оксана, вона заміжня, має двох синів-школярів. Сестра живе поряд з нами, в сусідньому будинку.
     Після того, як лікарі повідомили мамі, що я народилася з важким рідкісним захворюванням (вроджена вада кісткових тканин), їй запропонували від мене відмовитися. Тому, що такі хворі не виживають, тому що дитина (я) проживе не більше двох місяців, адже кісток майже не було, вони були м’які й гнулися. Від найменшого необережного руху кістки ламалися, і тому під час народження я отримала численні переломи (більше тридцяти)… А мама вирішила: якщо дитина приречена, то нехай вона проживе свої останні дні з рідними, в любові та ніжності.
- Чи розповідала вам мама про те, як вона виборювала вас у тяжкої хвороби?
- Якщо зараз згадувати емоції, які відчувала мама – то це був настільки гнітючий стан, що його важко описати. Все злилося в одну суцільну смугу, щезли усі інші клопоти, ніби в іншому житті залишилися чоловік і старша донька. Мама виконувала свої щоденні обов’язки, але як автомат. Перестав існувати весь навколишній світ. Не було навіть почуття розпачу: «Чому? За що?!». Просто була ніби якась установка в свідомості: «Потрібно віддати себе всю цій дитині!». Коли через два місяці, а потім, і через півроку дитина залишилася жива, лікарі змінили своє ставлення. Раніше це була просто байдужість, а потім з’явилася цікавість: «Скільки вона проживе?». До двох років моя мама намагалася з’ясувати у лікарів, чи можна щось зробити? Чи є якесь лікування? Адже переломи траплялися по десять-п’ятнадцять разів на місяць. Але все лікування, яке могли запропонувати медикиі, – це накладання гіпсу і регулярне введення кальцію…
      Мама навчилася сама накладати лангети на переломи, робити масаж. І коли мені виповнилося два роки, кістки стали міцніші уже настільки, що я могла рухати спочатку руками, а потім й ногами. Переломи траплялися, але з кожним роком усе рідше (в 11 років був останній). Звичайно, кальцій приймаю регулярно, але зараз головна проблема – це болі в місцях колишніх переломів… Якось непомітно у моїх рідних зникла приреченість, з’явилась упевненість, що дитина буде жити. Звичайно, батьки розуміли, що моя інвалідність – на все життя, але ж з цим можна було жити!
- Яким був ваш шлях до освіти?
- В шість років навчилася читати, писати. Але до школи потрапила тільки в п’ятнадцять років. Причина – знову ж таки в діагнозі (окрім основного захворювання в діагнозі стояло «Олігофренія, навчанню не підлягає»). Директор місцевої школи запропонувала спробувати вчитися за програмою середньої школи. За рік із мамою я опанувала програму першого-четвертого класів і пішла відразу в п’ятий. Вчителі приходили додому. У 2002 році я закінчила дев’ять класів, але далі навчання вирішила не продовжувати, тому що зрозуміла, що мрія про вищу освіту не збудеться, адже свого транспорту в нас не було.
     Поряд із шкільним у мене почалося активне громадське життя. Я брала участь у всіх заходах, що їх проводила соціальна служба району, а потім – області. Спочатку співала, потім почала писати вірші, займатися рукоділлям, зокрема – бісероплетінням. Потім з’явилися мої пісні, я навчилася грати на гітарі. З віршами я друкувалася в місцевій газеті. І весь цей час поряд були мої батьки. Мама була першим слухачем, критиком і редактором. А на татові лежали клопоти про те, як доставити мене на те чи інше свято чи фестиваль. Йому доводилось часто відпрошуватися з роботи, що не дуже подобалося його начальству… І на електричках їздили, і машину наймали. Все це було важко як фізично, так і фінансово. Врешті, тато продав свій земельний пай і придбав автомобіль. Не новий, але це не головне. Тепер я мала змогу вступити до університету. За рік екстерном закінчила програму середньої школи. І знову ж найважчим відрізком на шляху до освіти (тепер уже вищої) стала лікарня, тому що головний лікар відмовлявся надати довідку про мій стан здоров’я, вважаючи, що мої плани щодо навчання – лише «безглузді» амбіції моєї мами.
    І все ж, я вступила до Університету «Україна». Вирішила навчатися заочно в Інституті філології та масових комунікацій, а не дистанційно, для того, щоб мати хоч якесь спілкування з однокурсниками та викладачами.
- І як вам у стінах «України»?
- Звичайно, як і у всіх людей, що обмежені в своїх фізичних можливостях, є і у мене певні проблеми. Під час сесії доводиться долати по 200 кілометрів щодня протягом двох-трьох тижнів. А з теперішніми цінами на бензин це дуже дорого для нашої сім’ї. Але всі незручності компенсуються добрим відношенням до студентів і викладачів. Коли потрібно підняти мене з коляскою на другий чи третій поверх, − хлопці-одногрупники це роблять…
     Щодо викладачів, то я б із вдячністю згадала імена Мирослави Ковальчук, Василя Губарця, Валерія Лисенка, Григорія Князюка, Віталія Карпенка, Жанни Запорожченко. Вони так цікаво розповідали про свої дисципліни, пояснювали, як писати контрольні, що я, прослухавши  лише одну лекцію, могла зорієнтуватися в темах контрольних робіт і в тому, яку літературу добирати. Вивчаючи всі ці дисципліни, я прочитала багато цікавих книг, які, можна сказати, змінили мій світогляд… Та й узагалі, якщо порівнювати мене до вступу в університет та мене на четвертому курсі − можна побачити двох різних людей. Що дав мені Університет «Україна»? Це взагалі неможливо висловити. У мене просто замість мого маленького світу з’явився всесвіт. Настільки розширилися мої знання, можливості. І це стосується як навчання, так і творчості.
- Які є побажання щодо організації навчально-виховного процесу?
- Звичайно, в організації навчального процесу трапляються і недоліки, і накладки, але вони здебільшого залежать від «людського фактору». Найбільше мене турбує те, що не всі наші навчальні приміщення пристосовані для потреб людей з фізичними вадами. Я, наприклад, не можу обійтися без сторонньої допомоги. Моя мама мусить писати конспект, тому, що я можу лише набирати текст на клавіатурі, від руки  майже не пишу. Вдома є комп’ютер, але ж його з собою не візьмеш. Вже котрий рік я мрію про ноутбук, але поки що його замінює мама… Було б добре, якби неповносправні студенти були забезпечені приладами, що допомагають їм у навчанні (диктофонами, ноутбуками). Придбати це самостійно фінансово важко для більшості родин, що опікуються інвалідами…
- Про що ще мрієте?
- Мрій у мене дуже багато. Деякі просто нездійсненні, а деякі настільки приземлені, що назвати їх мріями досить складно. Та найголовніші все ж є. Хочеться, щоб наше суспільство (від депутата до «бомжа») перестало вважати, що гроші та політика – найголовніше у житті. Мені здається, що найбільше надбання будь-якої держави – це люди. І рівень держави визначається саме якістю життя усіх її громадян.
      Звичайно ж, хочеться, щоб про людей з інвалідністю згадували не лише на День інваліда, 3 грудня, а й у інші дні. Дуже прикро, коли під час подорожей доводиться думати про те, чи є в тому місці, куди я їду, хоч якісь умови для людей з особливими потребами. Хоча, якби я тільки про умови й думала, то моє життя було б не таким цікавим. Скоріше – зовсім не цікавим. Я намагаюся знаходити позитив всюди, де тільки можна – у прочитаній книзі, переглянутому фільмі, нових знайомствах.
На останок я хочу сказати віршами:
А я не проміняю ні на що
Ні віру, ні надію, ні любов.
А я не проміняю ні на що
Найближчих, найрідніших душ тепло.
Свого не проміняю я життя
На животіння морок безнадійний.
В душі весни і сонця відчуття
Не проміняю на печаль осінню.
Хоч світ жорстокий часом і безжальний,
Від нього у самотність не втечу.
Коли – сміюся, а коли – страждаю,
Це значить лиш одне – що я живу!
24 грудня, 2010
Джерело: сайт "Трибуна України" - http://ukrtribune.org.ua/2010/12/treba-namagatisya-v-usomu-znaxoditi-pozitiv/

Комментариев нет:

Отправить комментарий